Го́ти (Gutþiuda; лат. Gothi, Got(h)ones, грец. Γότθοι) — у II—XV століттях група європейських східногерманських народів. Походили зі Скандинавії. Носії готської мови. Первісно — язичники, з ІV ст. — християни (аріани, католики, православні). Мали власну писемність, розроблену готським єпископом Ульфілою. На початку нашої ери мігрували з Південної Балтики до України, в межиріччя Дунаю і Дніпра. Створили на українських землях перше готське державне утворення  – т. зв. державу короля Германаріха. Поділялися на 2 великих угруповання — «західних готів» (вестготи) і «східних готів» (остготи). Брали участь у Першому Нікейському Соборі. Після гунської навали зі сходу частина готів мігрувала до Римської імперії — на Балкани та Апеннінського півострова.

У Південній Європі вони заснували готські держави — королівство остготів в Італії (493) та королівство вестготів в Римській Іспанії (418). Перше було знищене ромеями (553), друге — арабами (721). До XV століття в Криму існувало готське князівство Теодоро, ліквідоване турками. У Східній та Південній Європі готські спільноти залишалися протягом середньовіччя і нового часу. Готи зіграли важливу роль у державотворенні східних і південноєвропейських країн; розчинилися у складі місцевих народів — українців, румунів, італійців, французів, іспанців, португальців. Основне джерело з історії готів — «Гетика» (551). Від імені готів походить готичний стиль європейського образотворчого мистецтва (живопису, скульптури, архітектури, письма тощо).

Племінну назву готів зафіксовано в декількох варіантах. У готському календарі, що належить до 7 ст., але складений раніше, готи називали себе, gutþiuda — «народ Гутів». Звук [u] зустрічається в найменуваннях готів у рунічних написах 4 ст. на кільці з П’єтроси (Румунія), gutani, «готи». В античних пам’ятках племінна назва готів зустрічається як зі звуком [u], так і зі звуком [o].

Розрізняють дві групи готських племен — вестготи та остготи.

Вестготи відомі також як тервінги (Tervingi, в межах їхньої осілості в районах на північ від Дунаю) або візиготи (Visigoþi). Tervingi означає «лісові люди» (готське, triu — «дерево»); Vesi є самоназвою, яка означала щось на кшталт «благородного/доброго».

Остготи відомі як остроготи (Ostrogot) та остроготи-гревтунги (Ostrogotae Greutungi, варіанти: Greothingi, Grutungi, Grauthungi), де Greutungen вільному перекладі — жителі степу. Найстарішою відомою назвою остготів є Austrogoti (Historia Augusta, Vita Claudii 6,2).

Пізніше, в працях Кассіодора, високопоставленого чиновника східноготського короля Теодоріха, назви готських племен подаються як західні (вестготи) та східні (остготи). Окрім того, поряд з остготами та вестготами, він подає також гепідів, які, на думку Кассіодора, є третьою етнічною групою. Гепіди залишилися в основному в сільській місцевості, недалеко від Карпатських гір, і грали політично підпорядковану роль. Вестготи оселилися на північ від Дунаю, остготи осіли в гирлі Дніпра та в Криму. Йордан описує крім західних і остготів іншу, нібито численну групу — Kleingoten, які розташовувалися поблизу Нікополя в Мезії.

Походження готів

Перша згадка про готів зустрічаються в працях істориків Тацита, Страбона і Птолемея, як племена Gotonen. За їх повідомленнями ці германські племена проживали на півдні Балтики, в районі на північ від дельти Вісли. Західними сусідами цих племен на узбережжі Балтійського моря були руги, на південному заході вони межували з вандалами і лугіями.

Пліній Старший (I століття н. е.) включає готів в одну групу з віндилами, бургундами, варинами і каринами. Їх сусідами і, мабуть, одноплемінниками були руги, гепіди і герули.

Найбільшим твором з історії готів була праця Кассіодора — на початку VI ст. за наказом остготського короля Теодоріха, він пише дванадцятитомну працю Gothorum Historia («Історія готів»). Цей твір було втрачено, але його частково використав Йордан (близько 550 р.) при створенні праць De Origine actibusque Getarum і наступної — Getica. Як джерела він використовував різні ранні племінні легенди, які були, можливо, передані в усній формі. Кассіодор як історіографічну модель використовує твір Germania Тацита, і часто ототожнює з готами численні скандинавські й скіфські племена, чиї назви були співзвучні в класичній древній географії та етнографії (особливо часто плутають з готами гетів).

Про перебування готів в Скандинавії і на прилеглих островах свідчать топонімічні назви і дані археології. Можливо, з готами пов’язана назва племені гаутів південної Швеції, острова Готланд (Gothland) і двох південних областей Швеції: Västergötland (Вестергетланд) і Östergötland (Естергетланд). Археологічні дослідження деякою мірою підтверджують це припущення. Про скандинавське плем’я гаутів (Geatas) і героя Беовульфа розповідає давньоанглійська поема «Беовульф» (VIII ст.).

Ерік Оксеншерна (Eric Graf Oxenstierna) зібрав багато археологічних свідчень, щоб у деталях довести, що готи походять з місцевості Гетеборг, яку шведи називають Вестергетланд На підставі знахідок Оксеншерна представив ряд доказів своєї концепції:

На узбережжі Померанії в один і той самий час було сплюндровано стародавні поховання і зроблено нові.

У басейні р. Вісла померлих, як і мертвих в могильниках Вестергетланду (до н. е.) поховання проводили без курганів і пагорбів.

В могильниках басейну Вісли, як і в похованнях Вестергетланду, які датовані кількома століттями раніше, зброї не виявлено.

У той час (I ст.) у Привіслинській області повністю зникає чорна кераміка бургундського стилю, а з’являється кераміка нижчої якості, причому одночасно з подібною керамікою в Вестгетланді.

Бронзові прикраси змінюються залізними. З’являються пишні жіночі поховання.

Існує значний обсяг лінгвістичних доказів, що пов’язують готську мову до старогутнійської (Forngutnisk), якою розмовляли жителі о. Готланд до XVII—XVIII ст. Цей факт є важливим з тієї причини, що готи, ймовірно, населяли острів, регіон і північні польські рівнини приблизно з початку нашої ери до 200—220 років, коли племена готів вперше почали з’являтися на березі Чорного моря.

У середині І ст. германські племена готів рушили на південь — зі Скандинавії на континент, висадившись у районі гирла Вісли. Їх прибуття ототожнюють із виникненням Вельбарської культури. Готський історик Йордан (VI ст.) двічі згадує про цю подію у своєму творі «Про походження та діяння готів»: « Ти повинен пам’ятати, що спочатку я розповів, як готи вийшли з надр Скандзи зі своїм королем Берігом, витягши всього тільки три кораблі на берег по цей бік океану, тобто в Готіскандзі.[3] »

Три кораблі короля Беріга пов’язують з трьома основними племенами готів — остготами, вестготами та гепідами.

Далі, в перших століттях нашої ери, вони займають територію в гирлі р.Вісла, недалеко від бургундів (за Птолемеєм вони жили в басейні Варти до Вісли) і вандалів (за Діоном Кассієм вони мешкали у Сілезії).

Докладніше: остготи та гревтунги

Археологічні культури початку н. е.

  • Оксивська культура,
  • Вельбарська культура,
  • Ясторфська культура,
  • Пшеворська культура(II ст.)

Поселення готів на континенті поблизу гирла р. Вісли звалося Gothiscandza (<* Gutisk-andja — готський берег), що як вважається, знайшло відбиток в імені міста Гданськ. Руги були відтиснені готами від гирла Вісли, а вандали, що жили в низов’ях Вісли ближче до Ельби, були приборкані.

Традиційно вважається, що в II ст. готський король Філімер вирішив покинути територію в гирлі Вісли, де вони перебували впродовж п’яти поколінь — готи повільно мігрують уздовж р. Вісла до Дунаю та Чорного моря. На своєму шляху вони витіснили маркоманів, які домінували в моравському регіоні Чехії, викликавши цим Маркоманські війни між германськими племенами і римлянами. Про це писав готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка» («Getica»), «…розгромивши місцеві племена, готи за короля Філімера досягли Скіфії, яка знаходиться біля Понтійського моря.»

За свідоцтвом Йордана, готи спочатку оселились біля Меотійського болота, потім розселились у Мезії, Фракії та Дакії, а згодом знову у Скіфії. Пам’ятки вельбарської культури почали з’являтися в басейні Західного Бугу з 190 року, спочатку на території Мазовїї, Підляшші та Люблінщині, а в III сторіччі на Волині. У 200—250 роках носії культури перемістилися в басейни Дніпра, Південного Бугу, а потім Дністра і Пруту.

На сьогодні частина істориків висловлює думку, що готи утворилися внаслідок злиття різних племен, причому назва «готи» стосувалася групи племен з особливим авторитетом (можна порівняти з етнонімом «гуни»). Як доказ вони наводять те, що в їх похованнях відсутня зброя, що не характерно для германських племен, але це є досить спірним аргументом. Деякі дослідники взагалі заперечують будь-який зв’язок між вельбарською культурою та готами, припускаючи, що не було ніякої міграції готів до III ст., а етногенез племені мав місце на Дунаї, в безпосередній близькості від Римської імперії. Наразі питання походження готів є дискусійним і залишається відкритим.

Вважають, що готи також взяли участь у формуванні Черняхівської культури, яка належала до різних етнічних груп.

На початку III ст. готи просуваються на південь і поширюються від Дунаю до Дніпра. З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. Після поразки військ готів імператором Клавдієм II, вони осіли в причорноморських степах, де вони розділилися на остготів і вестготів. Кордон між ними проходив по Дністру. Ці два основних готських племінних союзи мали й інші назви: Greutungi — ‘ степові готи ‘ для остготів і Tervingi — ‘лісові готи ‘ для вестготів.

258 р. готи захопили Крим. Кримські готи протягом багатьох століть зберігали свою мову — ще в XVI ст. фламандцю Бусбеку при зустрічі з кримським готом в Константинополі вдалося записати близько 70 слів. Лише в XVIII ст. кримські готи остаточно зникають серед місцевого населення.